В пакгаузі митниці здибалися всі закордонники. Ось четверо чоловіків і три жінки східнього типу, суворий німець, кілька радянських облич, кілька громадян їдуть гостювати до родичів у Ризі.
І нас троє.
Уважно, чемно переводиться контроль речей… Політконтроль оглядає наше книжкове добро.
— „Червоний шлях“… — „Красний путь“ — перекладає голосно. „Гарт“ — „Закал“…
Чемно усміхається.
— Можна.
Потяг знову рушає. На кордоні перевірка пашпортів. Латвійська жандармерія. Знову перегляд речей. Чомусь особливо цікавляться газетами. Невже в них такий голод на пресу?.. Суперечки латвійського офіцера із службовцем, що забув узяти охоронну грамоту.
За кілька верстов лишився новий світ. Потяг врізався у старий світ, що одягнув новеньку англійську уніформу, блискучі ґудзики й назвав себе латвійською республікою.
Станція Зілупе. Буфет з латвійським каламутненьким квасом-пивом, „лати“ замість карбованців.
„Кіоск“.
— Прошу говорити по-руському, — лагідно шамкотить баринька у старенькому бурнусі, — бо я така латвійка, як і ви, — заявляє господарка кіоску, пані із „колишніх людей“.
