Нарешті забалакав: — Чому ви такі веселі? Адже ви — росіяни? Певне тому, що вирвались із більшовицького раю?
Ми пояснюємо: нам приємно, радісно почувати міць нашої країни.
Німець кисло всміхається.
— М-да… — відповідає, — але чим-же ваш край міцний? Ось наш (тоб-то Німеччина), — то инша справа! — і він показує нам білого металю німецьку марку.
У відповідь — приятель дзенькає коповиком щирого срібла з малюнком робітника, що б'є по ковадлу молотом…
Німець здивовано придивляється, дзенькає ним, морщить чоло, кисло всміхається і на диво робиться балакучим, питає про торгівлю і т. и. В його словах чути, що він незадоволений своїм гандлем у Латвії та Литві, що йому хочеться їхати з крамом до СРСР.
— Ну, й чому-ж не їдете?
— Е, — пихкнув цигаркою. — Знаємо вашу свободу. Коли-б я збив зайву копійку, ваш „неп“ скаже мені: „А ну, лишень ке свої долари, давай свої червінчики сюди“… — і він зручним рухом прикажчика загріб однією рукою в долоню другої зі столика порох, демонструючи, як у його будуть відбирати долари…
Ми сміялися з його наївности. Сміявся й він сам, витираючи забруднені долоні.
За півдоби потяг встиг перевезти нас через Латвію й Литву, що різняться одна від другої хіба лише тим, що в останній носять блакитну французьку уніформу… і підвіз до Німеччини.
Старий кордон Ейдкунен.
