великі ґрупи шляхотних блідо фіялкових і білих дзвінків, грядки у формі арабесків, ріжноманітні „тарілки“, айстри, гвоздики, хризантеми, усе гармонійне, якби під рукою мистецької руки…
Затиснув капелюх на чоло й вийшов до парку, щоб освіжити чоло. Та ледви ввійшов у парк, як мов із землі, виринув на малиновій алеї молодий помішник старого німця огородника, Зарко.
Юліян пішов живо проти нього. Майже рівночасно станули один проти одного.
— Чи вдома дідич? — було перше запитання Юліяна.
— Ні.
— Виїхав може?
— Так.
— Куди? — спитав Юліян нервово.
— Не знаю. Був у дуже поганім настрою коли відїздив.
— Через що?
— Три найкращі і найдорожчі штуки його улюбленої худоби згинуло несподівано цієї ночі.
— А коли вернеться? — спитав Юліян.
— Мабуть не скоро. Перед годиною панич Едвард теж виїхав до міста в інтересах.
— А в місті він, Зарко, не був цими днями? — спитав Юліян. Він його вже кілька днів не бачив.
Темне, обгоріле, гарне і характеристичне лице молоденького садівника покрилося на хвилину легким румянцем.
