— Був. Передучора був у його родичів. Там довідався про поважну недугу батька та відїзд батька до купелів. Дома все прибите внаслідок того; а наречений панни Зоні, що мав вже в столиці осісти — відїхав і вернеться аж по двох місяцях. Панна Оксана плаче по закутках, що батько хорий.
— Бідна дівчина — сказав притишеним голосом Юліян. — Це так нагло прийшло, несподівано, а сам батько?
— Змарнів але спокійний і вичікує нашого приїзду.
Хотів у першій хвилині поділитися з ним своєю журбою, але щось замикало йому уста.
— Мати й сестри пересилають привіт, — кликнув ще за ним Зарко.
— Ах мати! — кликнув Юліян і став на мить. Щось сонцем засяло в душі. Подав руку молодому, подякував і завернув з алєї поквапно назад.
Юліян поглянув на годинник. Доходило до пятої. Запалив папіроску. Отже з дідичем не вийшло нічого, Що робити? Куди звертатися? Чи може звіритися товаришеві Едвардові?
Не міг. Особа батька була йому за свята.
Понурився у гадках, вийшов з парку і подався в поле. Так широко було всюди, так просторо, свобідно і сам не знав, як зідхнув повними грудьми, протер очі ніби зсуваючи цим рухом хмару, що повисла над його думками.
Нараз блиснула йому думка: „Парохія“! Худа, похилена постать о. Захарія виринула в його уяві.
