Чи він не перебував у Покутівці, щоб на цей раз забути тих добрих людей?
І не думає вже Юліян про молоду Еву, а думає про її поважного благородного батька, того правдивого апостола любови, якого імя згадують люди з пошаною.
Юліян залишив поля, що притикали до ставу і ввійшов у ліс, пустившись його краєм попри беріг ставу.
Йому не хотілося зустрічати сьогодні кого-небудь.
Хотів бути сам.
Край ліса, що холодився у воді, був так густо високо оброслий ріжнородними рослинами, трощою і лозою, що годі було живо йти. Дике, колюче гилля чіплялося його одежі, а нога притолочила якогось змія, що звинувшись у клубок, спочивав у теплому баговинні.
Але він гнав уперед.
Наблизився до тої частини ліса, куди заходив кілька разів з Евою.
Перед ним уже недалеко видко було паркан, хвіртку, парафіяльний сад. Та тут, ще у лісі забіліла нова березова лавка, звернена до води, а спиною до лісових дерев. Сів. Утомився.
День був серпневий і горячий. Зняв капелюх і відітхнув. Лісове холодне повітря вспокоювало душу.
Останній раз був тут перед пригодою з бабунею з бутлею.