Відтягнула свою руку і почала звільна ставляти пучки пальців — одну проти одного поволеньки, наче пристосовувала їх до себе. Відтак приложила їх до уст і водила ними по тих, не здіймаючи погляду до нього.
— Я ще зайду до вас, панно Ево, ви не гнівайтеся… — вимовив мов непритомно Юліян.
Вона похитала головою. Вона не гнівалася — говорила рухом, а голосом додала:
— Залишіться ще трохи.
— На кілька хвилин хіба — сказав і відітхнув.
Його погляд обхопив її, стрінувся несподівано з її поглядом… вони злякалися.
Як добре було, що саме в тім моменті загуркотіла якась фірчина на подвіррі. Це надїхав не хто інший як „хмара дому“, бабуня Орелецька.
Одіта поверхи в широку старомодну шовкову пелерину, обшиту довгими тороками, у соломянім капелюсі з чубком струсевих пер зверху, з завязаними під бородою стяжками.
В тій хвилині був цей капелюх у бабуні Орелецької на один бік зсунений. Вона кликнула на молоденького хлопця-фірмана голосно: „Куди ти навертаєш, цимбале… Чи не бачиш, що на ганку стоять олєандри і єгомость, їмость і гості? Стань! — а то він десь поза ґанок в сам куток садиться — стань! кажу“.
Хлопець оглянувся, насупивши брови.
