— Хлопець притакнув головою.
— І не будеш ніколи більше плкаати, коли її дістанеш? Уважай, що відповідаєш.
Хлопчик помахав головкою живо на знак, що „не буде“ і простяг лакомо руку. Та в ту мить трапилось щось жахливе. Батько схопив карбач із стіни, підняв його високо вгору і тільки чути було пронизливий крик.
Карбач лежав далеко в куті кімнати, коли батько побілівши мов крейда випровадив у сіні малого, що душився від стриманого плачу. Важко віддихаючи приступив сам до вікна і притиснувши там чоло до шиби, — стояв без руху… Хтось поклав йому руку на рамя і він переляканий, оглянувся. То була його бабуня по матері, білоголова бабуся з чорними блискучими очима, з інтелігентним обличчям, з усього вигляду „пані“ — хоч уже добре похилилася, а все ще ростом імпозантна.
— Защо ти карав дитину?
— Я поступаю згідно з вашими засадами. Цілком згідно з вашими засадами.
— Защо?
— Щоб не приспособлювався до брехні, яка буде з ним разом виростати. Думаєте, мені це так легко? Але… в моїм віці ніхто не починає всього спочатку. Залишіть мене бабуню! Він мій одинак… і саме тому, що одинак…
Тут він урвав, а бабуня всміхаючись болюче і не відповідаючи нічого, вийшла з робітні.
