За годину відчинилися злегка двері і мале, бліде личко із слідами сліз в очах, але спокійне, показалося наново. Батько сидів плечима до дверей і випускав густі клуби диму з короткої люльки. Його брови то здіймалися, то опадали над очима. Це був у нього знак живішого думання.
— Я плакав, татку…
Батько прокинувся. Його погляд промайнув по сплаканім обличчі сина.
— Я плакав, татку… — почувся ніби шелест удруге, вже цілком близенько, хоч несміливо.
— Не було потрібно, сину.
Дитина мовчала хвилину, потім шукала очима чогось у батькових очах, що ховалися перед нею.
— Я ще лиш один раз хочу подивитися на неї, татку. Маленький раз — і хлопчина показав свій дрібоненький пальчик, на доказ, як це має бути коротко.
— Гадаєш, вона краща, як усі ті, що літають?
— Ага, гарніша — відповів і потакнув головкою. — Я хочу на неї зовсім зблизька подивитися.
Батько порадив йому, щоб краще всім пташкам на дворі приглянувся і сам яку зловив. Пташка буде літати… Він знає, як птиці літають високо-високо і цвірінькають, і щебечуть, присідають на галузки по деревах, ховаються між листочками, по землі шукають зернят. А він зловить. Малий дивився зацікавлений на батька і слухав з увагою. Нараз спитав:
