Сторінка:Ольга Кобилянська. Апостол черні. Том 1. 1936.djvu/14

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

— А як я зловлю її, то вона буде моя?

— Авжеж не моя.

— І зможу плакати?

— Ліпше було б, мій сину, і я хотів би, щоб ти ніколи не плакав.

— А як я буду великий, то… ти будеш мене бити?

— Ні. Я не буду тебе бити. Лиш не треба обіцювати того, чого не можна дотримувати.

Дитина дивилась уважно батькові в очі, не розуміючи його зовсім, а видко було, що бажала зрозуміти. Нараз по хвилині надуми, начеб віднайшла щось у памяті, скрикнула несамовито.

— Але я буду плакати, татку, я хочу пташку — і вибухла щирим плачем.

— Чому будеш? — спитав батько майже з переляком.

— Бо буду — спищав, — не маю сили панувати над собою.

Батько зморщив брови, мов у фізичнім болю.

У його душі щось йому сказало: „Ти нікого не обманеш, мій сину…“, а голосно додав: „Не задивляйся на те, що не може бути твоє. Карбачі болять хоч би із чужої руки…

Узяв хлопчину за плечі, вивів його до бабуні, а сам засів до стола і заглибився в свою працю. Годинники тикали, і тихенький цокіт мав якийсь дивний вплив на майстра. Час-від-часу він заплющував очі, опускав голову на поруччя крісла і так