— Вони зовсім мене не цікавлять. Що мені молодому українцеві, може бути цікаве з часів Ґанингаймів.
А вона навпаки, живе дальше духом й часами тих вельмож. Жила там довший час і вийшла відти заміж. Там у місті І. й досі живе її старший брат Альфонс Альбінський, що був найвиднішим урядовцем гірництва фон Ґанингаймів… їх права рука. Рука, якою вибирали „каштани з вугля“. Які то часи були, ах, які моменти. Тепер лише згадується мов казка — і бабуня похитала головою, прижмурюючи очі.
— Яке панське гуляще життя велося там, в яких розкошах жилося… де тепер живе хто так. Але — додала наче опамяталася як звичайно — всьому приходить кінець.
— Бувало, як зачнуть гуляти, в карти грати, музикам платити, до білої днини божеволіти, то не надивишся всьому тому. Я там бувала; мій брат і я, ми обоє були там у вельможів у „білій палаті“, так сказатиб, втаємничені. А урядовців яких й кілько! Німців і поляків і чехів і мадярів!…
— А українців не було, добродійко? — Спитав Юліян.
Бабуня прокинулась перелякана.
— Між гірничими урядовцями не було тоді. Мій чоловік, що мав пошту, був українець. Один молодий учитель, якийсь громадський секретар були також українці. Але ролі не грали вони між панством жадної.
