— докінчила внучка за бабунею, присуваючись підхлібно, не то шукаючи в неї опіки.
— Бачила, мої діти, як не бачила! Бачила красу, любов і пристрасть. Вона страшна.
— Пристрасть має лиш своє право доти, доки ми нею кермуємо. Колиж ми керму випустимо з рук, вона бере нас під свою владу, робить нас сліпцями і душевними каліками, — почули нараз голос о. Захарія ізза плечей присутні.
Юліян підвівся із свого крісла, глянув на годинник і сказав:
— Ви мене зворушили, добродійко. Мені все так бажалось щось більше про свого діда почути, як те, що я знаю, та бачу, це не суджено мені. Виходить, з його життя бракує ще якийсь уривок.
— Ага бракує, бракує — відповіла стара жінка притакуючи, а по хвилині додала: — Та нащо вам більше знати, як те, що був мужчина гарний, світлий, люблений при свому полку, лише як на „вояка“ може за мягкий. З виду ви до нього як крапля до краплі подібні. Вдачі вашої не знаю.
Юліян усміхнувся.
— Я сухої, майже строгої вдачі. Мягкість личить лиш жіноцтву.
Юліян почав прощатися, але Ева десь поділась, і замісць неї зявилася її мати. Побачивши доньку, бабуня кинулась до неї:
— Дай пити, донько! — просила.
— Кави, зимного молока… або й що іншого; в моїй хаті нема нічого, пустка.
