— Як бачите, пане завідателю — не час?
— Вже по четвертій, але чому ви відійшли скоріше всіх, пане завідателю? — спитав учитель.
— Боявся за жінку, — відповів Альбінський — а тепер вернувся, бо може мене Йоахім потрібує — із тими словами простягнув нараз руку до мого батька — а може… не побачимось. Я маю ще тут діло, а ви певно виїдете з лікарем заки я вернусь.
— Безперечно, — бовтнув мій батько і його рука наче помилилася, вхопила нараз замісць руку Альбінського за держало шаблі.
— Що кажете, капітане? що кажете? ви такі змінені.
По обличчі мого батька, промайнув гордий усміх. — Коло полудня, як знаєте, вертається наш штабовий лікар і зараз їдемо далі. Завтра, як відомо, маємо бранку.
Все те сказав мій батько спокійно, рішучо.
— А! то може ще побачимось — кликнув Альбінський і в поспіху побіг нагору.
Надолині хотів учитель відвезти мого батька аж до мешкання, але йому треба було свіжого повітря і вони йшли доволі довго пішки. — Будьте ласкаві, пане Рибко, зайдіть, якщо це вам не буде трудно, за дві години, до мене, — попрохав учителя. — Я спічну на часок, а до дому до дітей треба мені кілька словець кинути. Мене жде моя донька і синок, а зрештою, мій молодий приятелю, дякую вам за все, все, все. Цієї ночі я відчув, що ви бу-
