ли моїм ангелом хранителем… та на жаль… — І тут він урвав.
Мій батько подався через гарний сад, щоб зайти через шкляну, бічну веранду до своєї кімнати, але прямуючи алеєю лип, опинився нараз око в око з панною Ольгою Альбінською. Тому що це була ще рання пора, мій батько зчудувався її видом. Сама вона не менше була збентежена.
— О, — кликнула хапаючись засоромлена за голову, з якої зсунулися їй ще до половини розплетені коси. — Я не знала…
— Що, дитинко? — спитав батько мягко, схиляючись над нею, та зсуваючи їй руки з голови. — Чи я перелякав вас?
— Ні, — відповіла. — Але я… не бачите? Я ще не зачесана і не вбрана для гостей… а так собі по ранньому. Я вибігла в сад, скоро збудилася, бо пригадала, що може сьогодні буде гарний день, аби винести свої вулики з бджолами надвір. Я шукала за відповідним місцем, шукала і зайшла сюди і найшла… — Слабосильного, зломаного вояка, — докинув батько з якоюсь погордою.
— А я думала, пане капітане, що ви вернулись уже давно десь коло або і зараз по півночі.
Мій батько дивився хвилинку на неї, і спитав:
— Чи ви не забудете капітана Цезаревича, тето Олю?
Вона подивилася на нього і не надумуючися головою відповіла „ніколи“ рішуче та поважно.
— Ви молоді — скільки вам років?
