стіть його, мої сироти, бо що вам по мені лишиться?
Мамо! Максима мого, що вдачею більше в мене вдався, мого одинацятьлітнього єдиного наслідника Цезаревича, — хороніть його!
Не від голоду і холоду, а від моральних недуг. Виточіть з нього ґраніт, бо нам треба сильних.
Видеріть з нього серце, нехай не знає сліз. Хочби теслею був, ковалем, чи офіциром, нехай буде джентельменом.
Мамо! бо і наслідники його не будуть інші.
Лише на самім споді душі там, де темна ніч, де лиш рідко для сиріт бідних доходить сонце, там залишіть йому іскорку золота.
То для нашого народу, а решту… згадайте, через що я відходжу.“
„Доню моя! Ти в мене квіткою була, білою хмаркою моєю.
Не дивися, які в мужчин очі. Знай працю, знай і не забувай нарід свій, обовязки чесної жінки, але не дивися які в мужчини очі… а ключ твого серця повісь високо, високо… щоб не міг кожний пройдисвіт його досягти. Батько.“
„Максиме!
Будь кращим батьком, як я. А та любов, що ти зазнав її досі від мене, нехай вистарчить тобі на ціле життя, бо я іду. Далі зажевріє сонце, кожному може щось нового відкриє, а з мене нехай
