плечима, якби мав я якесь передчуття, що йому того вечора не поведеться в грі. Тим більше, як вам відомо, він зовсім не виявляв охоти йти на вечір до Ґанингаймів і лише ви його намовили. Я боявся і тому сторожив над його грою, коли почав грати пристрасно…
— Так, так, пристрасно грав, це свідчу і я, — кликнула несподівано пані Орелецька,
Учитель і цим разом усміхнувся. — Посвідчите, пані? — спитав їдко. — Це добре. Бо я можу іще й те посвідчити, що коли пан управитель віддалився кудись по півночі на три чверти години, тоді ви заняли його місце. Правда, ви не грали, пані, але коли я радив йому кинути гру і вертатись до дому, ви стримували його і намовляли далі грати.
Вона зарумянилася аж під волосся, кинула на нього злобним поглядом і замовкла.
— Я вам повірив, пане вчителю, — обізвався знову Альбінський з іронією, — що ви грали ролю якогось янгола-сторожа капітана, але що ви були того вечора у вельможів Ґанингаймів лише виночерпієм, то не мали доволі часу той свій шляхотний намір перевести до кінця. Тому я ще раз повторяю: хто докаже, що він не перервав гру, не вернувся до дому і не визичив собі і решту готівки доктора Н. Н.?
У першу хвилину настала мовчанка. Відтак усі звернули голови в одну сторону. Ольга Альбінська, що стояла досі за плечима своєї тітки, нараз мов із землі виросла і підняла руку. — Я докажу,
