вабливим усміхом. Вона так боялася лайки за „лінивство“, за свою цікавість і за своє „циганське“ обличчя, що її треба було силоміць випихати, коли батько кликав. Перебирала свою „пайку“ цілком збентежена і скоріше, як сподівалася, опинялася за дверима.
Варто було заглянути в ту другу кімнату, як там було весело. Обдаровані скакали, сміялися, обіймалися і збивалися коло усміхненої матері, допитуючися всі враз, що собі за той несподіваний дарунок справити. Лиш молодий Юліян, що стояв віком між найстаршою Зонею і Марією, не казав нічого і усміхався рівно до мами — щасливий радістю своїх сестер. Лиш „бідний Юлик не вифасував нічого“… — говорили сестри гладючи його по гарнім обличчі. Він віпихав їх і сміявся. Він сам більше заробляв лєкціями, ніж вони всі три діставали від батька. На доказ своєї щирої любови до них, він кожну по черзі підносив скорим і зграбним рухом догори. Обносячи їх круг кімнати, ставив у кут за кару, що його „жалували“, чого він так не любив. Тоді до хати вливалась струя сонця…
Коли мати пробувала дякувати чоловікові за несподівану радість, яку справив дітям, він махав рукою і усміхаючись сумно говорив: „Ти гадаєш, жінко, що коли в зачиненій для всіх робітні твого чоловіка світиться далеко поза північ світло, ніби одно Боже око блимає з вікна, а місяць згори по-
