зігненою старою ключницею-ворожкою і рахує свої нечесно здобуті скарби у скринях. А від часу, як ударив грім в одну наріжну фронтову кімнату, люди сходилися оглядати якусь велику, давно почорнілу картину, здається св. Юрія, що лишилася від божого огню неткнена.
— На нечистім місці поставлено дім — говорив нарід — він ніколи не видасть доброго плоду із себе“. „На жандармську касарню придатна“, толкувала мійська інтеліґенція і лиш на прохід любила туди завертати й цікаво зазирати. Все там, мов у завороженім сні, в супокою стояло.
Таємничий, сильно збудований будинок виставлений на продаж у місцевій громаді, стояв кілька років порожніській, поки не знайшовся на нього відповідний купець — Альбінський.
З бабунею проводили ми обоє сіре, працею переткане життя. Попри те, що я вчився в ґімназії, був бабуниною правою рукою, я вчився ще й годинникарства. Поруч нас жив тоді один старий німець, — годинникар, Етман. Він був дивак і самітний, але я був його любимцем. Часом я робив деякі послуги і він у нас харчувався.
Я заходив тайком перед бабунею до старого і просив його показати мені дещо з годинникарської штуки. Пізніше я був уже явним його учнем, за що він мене нераз гарно обдаровував, тим більше, як
