свого „помічника“. Йому одному я довірював свої дотеперішні терпіння.
У шкільній науці не йшло мені найліпше. Дійшло до того, що я повторив одну з вищих кляс, бо волів пересиджувати у старого майстра німця, ніж ломати собі голову над математичними вправами, аритметикою. Мені було соромно бути неосвіченим і я відчував це. Найгірше було з українською наукою. Трудно було діставати українські книжки із соціольоґії, історії літератури Шевченка та інших клясиків. Передовсім історію, щоб знати, де і з ким стикався наш народ, за що мали нас інші люди, чим були ми тірші і ліпші? Що брали ми від інших народів, що давали їм, особливо в чім полягала наша сила і неміч… і коли то вже раз буде своя держава?
Своя — ех! що ти знаєш, сину, що ти знаєш, що колотилося в тих часах в наших молодих головах, коли, тайком сходилося кільканацятьох українських юнаків! Одне ми собі за святий обовязок постановили: не скривати ні перед ким для кусника хліба своєї національности. Ми зобовязувалися виконувати якунебудь працю, умову, чи професійну, так солідно, щоб нас за неї шанували як українців.
Так, мій сину,
І ніхто не подавав нам помічної руки, не вказував шляху, куди нам молодим треба було вступати; святий вогонь горів у грудях, доки не зітлів.
Бабуня лаяла мене іноді за читання книжок, а я одного разу пішов певним кроком до бабуні і заявив: Я стану годинникарем, і стану ним таким, щоб
