Він мимоволі вдарив рукою по серцю, де спочивала її фотографія. Писала, кликала, як та зозуля, хоча він ані одним словом не обзивався цілий рік до неї. Що було писати? Пусті фрази? Ні!… Йому було іноді там так важко боротися за засоби до життя! Писати, що він її не забув, як і ніколи не забував Покутівки, ані той темно-зелений став, ані її батька, ідеального христіянина. Його очі всюди його супроводили, великі сині лагідні очі, вони стерегли його, коли його товариші „розшарпували“ його і тягли до великомійської гульні.
На дворі потемніло і почав сніг зсуватися. Юліян бачить в уяві іншу картину. Пізнає мешкання Альбінського і в його кімнатах блідого, молоденького хлопчину з темними очима, болюче стисненими устами. Відтак причуваються йому слова вельможі: „Як нема кого іншого переслати мені письмо до моєї кімнати, то я можу пождати…“ А тета Оля… Ах, та тета Оля… він би її пірвав на руки і обносив серед людей. Чи стрінеться він хоч раз з тим гордим панком, що глядів звисока на наших земляків а для себе лише щонайменше від них загарбував. Раз він таки мусить його побачити і представитись як внук Юліяна Цезаревича.
Рука молодого офіцира мимоволі вхопила за ручку шаблі і стиснула її. Якісь санки погнали і збудили його з задуми. Він завернув і попрямував до дому.
Точно десять хвилин перед четвертою по обіді проходжувався Юліян перед будинком, де містило-
