— Дурниці — сказала.
— Чому дурниці? усміхнувся. — Скажіть передовсім, як маються ваші родичі, що роблять?
— Все як звичайно і досі. Батько все „отець Захарій“ — старосвітський як був, учить однаково дітей: свою землю любити, ворогам не відступати, боронити, самим обробляти, тепер у додатку ще самим з неї добутки продавати. А мама, рабиня своєї господарки, не дбає про себе, а про матеріяльні справи, лиш одна бабуня… — тут урвала. Погляд Юліяна зсунувся по дівчині.
— Бабуня?
— Так. Вислухує мої думки, поділяє їх і мої постанови на майбутнє. Така іноді безмежно добра і мудра, і лише на жаль — але на жаль, вам це відомо, алькоголічка. А я ходжу, насолоджуюся видами, щоб бути вірною своїй постанові. Але правда, — додала нараз — я подібна характером, темпераментом — тут вона замовкла. Запитала чи довго він лишиться тут.
— Найдовше з тиждень, опісля виїжджають з Едвардом.
— То значить, що він до них не приїде?
Юліян підняв чоло зачудований.
— Ні, — відповів спокійно.
Бо вона і батько сподівалися його, зачувши від Зарка про його приїзд. Санна дорога така чудова, в них на селі така тиша, все закутане в біле, став під лісом, мов зачарований. Лише дзвінки на гривах коней, що летять просторами, пригадують дійсність.