— Як ви могли так нерозумно кидатись диким коням під ноги? Вони могли вам кости поламати.
Юліян ледви помітно усміхнувся.
— Що ж — відповів, — чи мав я ждати, аж вони фіру рознесуть і покалічуть вас і… — тут урвав. Його очі майнули мимоходом по молодім дівчатку, що стояло мовчки й дивилося великими очима на відважного молодця.
О. Захарій похитав головою і поклепав його по рамені.
— Я віддячуся вам.
Але Юліян не обізвався. Підсунувши книжки квапно під паху, він легко вклонився.
— Як ваше прізвище, молодче? Ви ученик — кажете?
— Так. Вищої гімназії.
— А ваше прізвище?
— Юліян Цезаревич.
Панотець підсунув брови вгору і його обличчя розяснилося:
— Може син годинникаря Цезаревича?
— Так.
— Знане мені. Я буду у вашого батька і директора. Сьогодні вже ні, бо завтра маю похорон, але цими днями напевно. Тимчасом щире спасибіг вам, українче, Юліяне Цезаревичу.
Юліян вклонився вдруге і поспішив своєю дорогою. О. Захарій з донькою відїхали…
