підводив очей. — Чий ти, божа дитино? — повторив своє питання душпастир і опинився коло нього.
Аж тепер підвів молодець очі. Вони гляділи так сумно, що о. Захарій збентежився.
„Чи ви ранені?“ — спитав.
Цей заперечив головою. „Дрібниця… на правій руці.“
„Вона цілком закривавлена!“, скрикнуло дівчатко, що аж поза спиною молодця відкрило покалічену руку і затривоженими очима дивилось на нього. Чи під впливом переляку, чи раптового жалю, стягнуло із своєї шийки білу тоненьку хустину і подало Юліянові, щоб „закрити“ бідну руку. „Перевяжи нею руку, Ево“, сказав батько, „видиш, яке нещастя?“ Закривавлена рука нагнала їй такого страху, що вона боялася її торкнутись.
Тоді зробив це о. Захарій. Молодець подякував. „Тепер уже мушу йти“, сказав з полекшою. „Я йшов до ґімназії“ додав, коли о. Захарій всунув його руку у свою якби хотів заопікуватися ним. „Я на добре спізнився.“ Підняв із землі свій капелюх, що лежав запорошений і потоптаний копитами, зібрав книжки і зробив крок уперед. Але о. Захарій заступив йому дорогу, затривожений за його здоровя.
— Ні. Це справді лише рука… Здерлася шкіра з долоні… Прикре лише те, що не зможу кілька день писати…
По обличчі панотця перебіг вираз зчудування і переляку, він спитав майже суворо:
