Сильно навантажену фіру, де сидів душпастир із своєю молоденькою донечкою, рвали і шарпали коні на всі боки. Фірман, з переляку, хоч і стримував щосили звірята, не міг їх опанувати. Він стягнув віжки так сильно, що коні погнали вихром уперед по свіжій, ще не утовченій дорозі так, що здавалося, фіра ось-ось розлетиться. На улиці було в той час небагато прохожих, та й ті перелякані дивились безрадно. Отець Захарій кричав і кликав помочі, притримуючи доньку коло себе і, як видко було, здався зовсім на божу волю.
Саме в той час ішов Юліян до школи. Побачивши проти себе вже здалека розігнані коні з наїженими гривами, а фірмана і за ним другу особу без капелюхів, вмить кинув він свій капелюх проти розбішених звірят. Коні, скочивши у бік, зупинились на хвилину. Тоді Юліян мов молодий тигр кинувся між них і гукнувши на них, вхопив сильними руками одного за уздечку так сильно, що хоч він пручався, скакав і бив копитами, таки зупинився. Юліян запанувавши на мить над одним, ухопив і другого коня сильною рукою, приборкавши його.
Юліян стояв коло фірмана і сховавши одну руку поза спину, із зморщеним чолом, приглядався хвилинку, як цей випрягав задихані коні.
— Ангеле, спасителю! — скрикнув тут нараз панотець, опамятавшися з переляку і простягаючи руку до молодця, що все ще стояв і слідив за роботою фірмана. — Хто ти, дорогий сину? — Скочив із фіри, а за ним і молоде дівчатко. Юліян не
