— Панотець поклав руку поза рамя доньки і наче підсунув її трохи перед Юліяна.
Та дівчатко відступило несподівано крок назад, неначе залякане.
— Я не можу — сказало ледви чутним голосом, якби хотіло заплакати.
Батько усміхнувся і поглянув на Юліяна. Цей стояв ще мовчки і дивився нетерпляче на обоїх.
— Якто, не можеш, Ево? — спитав батько здивований, — він тебе послухає.
Дівчатко похитало мовчки головою.
В тій хвилині якийсь дивний усміх розяснив Юліянове поважне лице. Його проникливі очі потонули на момент в ніжному, хоч негарному личку з чорними очима. Дівчина майже чула його віддих, її уста затиснулися і повторила втретє: „не можу“.
— І не треба — відповів він увічливо з полегшою, випростовуючись. — Мені цілком не треба дякувати. Подайте руку і будемо поквітовані. — Простягнув до неї руку, а друга забандажована, спочивала в чорній перевязці.
— Вона некривава? — спитала та глянула на нього великими очима. — Він відступив немило вражений.. Вже ні — відповів зворушений. — Ева не відповіла, — поглянула соромливо на нього, і він не подавав їй удруге руки.
— Що з тобою, Ево? — кликнув батько. — Ти хора? поводишся наче в гарячці? — а до Юліяна сказав: — Вона не зносить виду крови. Я не повинен був її брати з собою.
