Годинникар стиснув подану йому руку, прохав гостя сідати і казав доньці прикликати Юліяна.
— Ви перецінюєте вчинок мого сина, отче. Це звичайна юнацька відвага. Слава Богу йому вже ліпше. Він змалку не пещений в мене. А сам я не звертаю уваги на такі вчинки і не надаю їм великої ваги, дарма, що він у мене одинак…
— Я зайшов до вас, пане Юліяне, — заговорив о. Захарій, — щоб оправдатись, що не міг скоріше зявитися, як обіцяв. Я спродав вчора свої полохливі дикуни, що наварили вам і нам стільки клопоту, а до залізниці не встиг уже впору другими кіньми дістатися. Тому аж сьогодні я тут. Скажіть, будь ласка, як почуваєте себе? А друге, не менше важне: скажіть отверто, як мені вам віддячитися за вашу лицарську послугу, завдяки якій ми з донькою вийшли щасливо. Скажіть, якою памяткою не погордили б ви від простого, скромного, сільського „апостола черні“?
Юліяна обличчя почервоніло і він заперечив головою.
— Найкраще, шановний отче, забути за мій незначний учинок якнайскоріше.
— Це ніколи не може бути! — відказав поважно душпастир.
— Можна, можна, отче.
Тоді о. Захарій сказав до доньки:
— Іди Ево і подякуй пану Юліянові, що спас тебе своєю відвагою від каліцтва, а може і смерти.
