— Коли я буду вже в горах на найвищім шпилю?… ох! якби ти знала, як я того прагну, як мене туди тягне, якби ти знала!
— А мене Покутівка, — дражнила його наново сестра. Але йду до батька, бо сам покличе і буде грім! Треба викінчити один годинник, завтра речинець.
Юліян працював до пізна, а коли заснув, приснилася йому Покутівка. Не саме село, а якесь одно місце. Стояв на краю темного ліса, де беріг полоскав глибокий, у місячнім сяєві став. Плавали дикі качки; одна з них відлучилася від гурта, пурхнула поверхнею води, і щезла в лісі. Він відступився і поглянув на небо; воно було повне зірок, і одна з них впала йому перед ноги. Коли зігнувся, щоб її підняти, станув коло нього Юлій Цезар.
— Не дотикай її — сказав строго. — Її місце там угорі. Хто буде світити, коли заберемо?
Подав йому лук і стрілу і вказав уперед себе. Юліян узяв лук і стрілу і звернувся до ліса. Ледви пішов уперед, як йому засвітила зірка. Миготіла то тут то там у теміні лісу. „Чому ти не вгорі?“ спитав строго. „Твоє місце там вгорі.“ Зірка впала.
Він зблизився і поглянув униз. Тут побачив щось дивне. Зоря стратила своє срібне сяєво і прибрала іншу форму. Хтось поклав йому руку на рамя. Він оглянувся: Юліюс Цезар Ґалліюс.
Але це не був Цезар, а хтось інший, тяжко вниз похилений, наче двигав тягар.
