Нараз хтось застукав, і не вижидаючи на запрошення увійшов. Це був Юліян.
Здав матуру з якнайліпшим успіхом і приніс свідоцтво. Був ще у святочній одежі. Від часу бурхливої сцени, батько і син оминали один одного. Оба вижидали сьогоднішньої днини, відчуваючи, що перша стріча по матурі змінить їх взаємини.
Батько переглянув швидким оком свідоцтво і сказав: — Я тобі не ґратулюю, сину. Я цього від тебе сподівався. Ти зробив у першій мірі собі, а не мені вдоволення.
Подав йому руку і він стиснув її щиро. В очах Юліяна заблис промінь, і він хотів покинути кімнату, одначе батько стримав його. — Випроси собі щось у твого батька, Юліяне. Я бажав би тобі сьогодні щось миле зробити.
Син станув. По міміці його темних брів було видно, що він думав живо.
Батько замітивши це, усміхнувся. — Не можеш?
— Я лише хотів, щоб ви моє бажання самі вгадали.
— Пусте. Кажи! Опісля і я собі щось від тебе випрошу.
— Моя просьба до вас, тату: щоб ви, як мене не стане у вашій хаті, не брали нагая у руки.
Годинникар поглянув на сина. Цей стояв перед ним поважний і підняв очі. Ці очі темно отінені не благали, а — рішали.
Батько притакнув мовчки головою.
