між бровами. Сказала, що поведе його туди, де в них найкраще, де читає, або пересиджує, коли смутна.
— Це буває в вас?
Коли стрінулася з його очима, спустила зніяковіла погляд.
— Чому це не може бути в мене? І ви думаєте, як інші, що коли одиначка, то вже ніколи не може бути сумна?
Ні. Цього він не думав. Він лиш думав, що в кого такі добрі родичі, як у неї (так він чув), то той і не може мати багато причини до смутку. Але коли її цим вразив, то нехай вибачить. Він не вміє бути ввічливим. Він терпкий, змалку залізно вихований.
Вони йшли хутко, не зупиняючись у зільнику, хоч він був гарний і повний барвистої рістні. Немовби прямували до поважної цілі, йшли далі, аж опинилися коло білої лавки та обємистого пня зрубаної липи.
Тут вона звичайно читає або вчиться зі своєю вчителькою п-ю др. Емі. Вона приватистка ґімназії. Др. Емі сидить на лавці, а вона на пні.
— Сядьте трохи на лавку. Я присяду на свій пеньок.
— Чи ви собі пригадуєте, як я була у вас з батьком подякувати вам за ваш учинок? Ви були собі через нас так сильно скалічили руку. Я цього ніколи не забуду. А я вам не могла подякувати, дома вночі по тих відвідинах плакала. І жаль було
