ганку, звідки було видко дорогу, ціле обійстя й було близенько лиш на ліво і до хвіртки, що вела до зільника і до саду. Отже неабияке місце для контролі. Між чотирма великими олєандрами, що пишалися по кутах просторого ґанку, сиділи оба на старосвітських, уже добре витертих, фотелях і розмовляли.
О. Захарій оповідав про життя своїх парохіян, про процент „свідомих“ та знов „несвідомих“, про їх відношення до влади.
Оповідав, як нужда і жадоба побільшити своє майно, чи сплатити довги витягає людей у той новий світ, де наш чоловік у тамошніх обставинах почувається мов справжня тварина.
— Чого їдете до Канади, Михайле? — спитав він одного, не дуже вже молодого, ґазду, що мав свою добру хату, невеликий шматок землі, жінку і двоє дітей і був чи не найзручніший робітник у селі, за яким усі розбивалися. Він зняв капелюх з голови, почухався і відповів:
— Та я, бачте єґомость, гадаю, що не слід сидіти всім на місці, де мене родичі породили. Поїду на яких кілька років, попробую. Зароблю що — добре, не зароблю — вернусь. Їдуть другі, поїду і я.
І справді. Поїхав і за три роки вернувся. Люди розпитували про всяке, він між іншим казав: „Коли нас корабель віз, то він не віз отаке, як то кажуть, „людей“, ні, він віз цілий один край, де не було нічого крім нужди, лахів, голоду і плачу, а між ними був і я.“
