ніку, про такий фах, щоб мене не привязував до одного місця. В житті священика є багато сонного, самітнього і багато середнєвічного.
О. Захарій підняв руку.
— Апостольського хотіли ви сказати…
— Нехай і так.
— А проте ви не були б проти того, щоб стати розсадником моралі між своїм народом.
Юліян усміхнувся своїм гарним усміхом ї наче говорив до дитини:
— Щодо того, то не відмовляюся. Ця праця має дещо за собою. Я люблю природу. Ставши духовником, мав би нагоду жити серед неї, на селі, не мусів би бути зобовязаний усяким державним і приватним „великим цього мира“ (крім „консисторії“), головно там, де йде про інтереси народу. Я б не жив безчинно. Та чи справді з народу такого як він є тепер можна б золото викувати глибиною? Я боюсь, що — ні, отче.
О. Захарій зморщив брови, наче б його хто болючо вразив.
— Народ без глибини? — спитав і по хвилині додав: — Наш нарід є тою клявіятурою, з якої можна і мусимо добути звуки, що стали б зчасом скінченим мистецько викінченим твором. Апостол черні мусить бути і творчим духом моралі, серця та ума. Мусить ним справді наскрізь бути — не фарисействувати в користь особистих, еґоїстичних цілей, нижчих від тої „черні“, між якою живе ї годується! — Ах, що ви ще знаєте, мій сину, що ви
