ще знаєте, що значить бути справдішнім апостолом народу!
Погляд молодого чоловіка зупинився хвилину на поважнім обличчі о. Захарія, і йому здавалось нараз, якби стояв перед святим.
Відтак обізвався:
— Я уявляю собі, що стан справдішнього апостола „черні“ нелегкий. Розуміється, я маю тут на увазі людину, що з надумою і з сумлінням рішилась би на неї. Чи вам здається, отче, що в мені могло б бути стільки безкорисного тепла і витривалости! Ні. Я вертаюсь до свого. Я чую, що мені треба такого поля до праці, де я міг би цілком потонути. Маю виразне почуття, що я міг би стати драматичним артистом, може ще й архітектом, або фільольоґом. Про що інше не думаю. Але до теольоґії я не здатний. Зрештою — додав і схилився заслонюючи очі руками, — я не знаю. Я ще молодий. Я сповняв би може функції душпастиря совісно, робив би для народу, що міг би, але далі… Я питаю, де та глибина, де я міг би пірнути до самозабуття і, випливши з неї, дати свому народові щось нове, реальне?
— Ви гадаєте, що і все новітнє потрібне народові? Наш нарід не доріс ще навіть і до того „старого, доброго, культурного“, що вже в інших народах майже у кров перейшло, а наш покищо перетравлювати починає. Де йому із своїм сирим, дитячим умом до новини. Ну, але ви бодай отверті, і мені цікаво пізнати душу нашого молодого інте-
