терпеливість, безкорисність, непохитну віру в добрі людські прикмети й те, що з зерна, яке засіваєте, мусить колись само зійти. Що я з вами так отверто говорю, ви самі винні, шановний отче. Мені здається, що перед вами мусить кожна душа сама відкриватися.
Він замовк, але не відводив очей з обличчя душпастиря. По лиці панотця перебігла мов легка смуга притаєної доброти.
— Скажіть ще щось, молодий чоловіче, бо я знаю, що вже скоро до нас не зайдете.
Юліян збентежився…
— Я прийду, чому би ні? Не можу собі навіть уявити, що пізнавши раз ваш дім, можна б сюди не приходити.
Йому здається, що кожна днина, яка тепер минає, пропадає для нього як нагода на майбутнє.
О. Захарій усміхнувся.
— Не бійтеся, мій сину. Нічого не втратите. А може і побут у Покутівці дасть вам колись пізніше кращі моменти, щось милішого, бо… — перервав і замовк.
— Бо щодо шляху, на який я маю вступити, то він мені сам покажеться, — докінчив Юліян.
Він протер чоло, наче відсвіжив себе, відітхнув і встав. Йому час до дому. І часу забрав отцю багато. А там і сонце клониться до заходу.
А тут у вас, отче, усе таке мирне, повне якоїсь гармонії і безпеки, що прокидає приспалі сили і перетворює на моменти… Ах, він сам не знає у
