що, у зовсім інший світ — скінчив спішно, якби стримував себе, щоб не проявити мягкости, що намагалася пробитись назверх.
О. Захарій усміхнувся своїм лагідним усміхом.
— Могло б ще інакше бути. Краще — сказав приємно зворушений. — Хочете вже йти? Йдіть і приходіть знов — і подав руку молодому. — Може стрінете там де моїх. Перекажіть, щоб скоро вертались. Мали доволі орудок у місті, але повинні би вже дома бути. Та коли їде з ними моя теща, то воно все так буває. Бачите, сину. Кожна хата має свою чорну хмару.
Юліян вертаючи сільською дорогою, думав, чому о. Захарій так допитувався його, чи не вступить до семинарії і не намовляв його. Його погляд побіг по дорозі, по полях, де люди укладали з клань снопи збіжжя на фіри і відвозили до дому. Сонце жевріло на заході і над лісом сліпило око. Повітря було чисте, повне запаху свіжої стерні і ледве замітний вітрець овівав чоло, очі та лиця.
Він згадав Еву.
Як чудно все зложилося. Долі захотілося, щоб коні о. Захарія сполошилися, і щоб він „спас“ подорожніх, що сусідували із двором.
Які добрі були вони всі для нього, які ввічливі, а як важко було йому сюди зайти вперше! Тут світ у них зовсїм інший, а все-ж рідний. Інший, як дім дідичів і — дім батьків.
Батьків? Та що це? Прокинулась погорда до рідної хати? Соромився? Щезла вже любов до тієї
