хатини, де панувала жіноча праця мовчазно, невтомно, під руками його золотоволосих сестер, яких мати мов освячувала своїм усміхом доброти і благальним поглядом, щоб витримувати те, що йшло від непривітних життєвих обставин і їх батька, невблагальне, строге, примусове.
По його устах перебіг сумний усміх, він похилив голову і потонув у думках.
Нараз від ліса гукнув хтось. Він здрігнувся. Це був Едвард Ґанґе, що стояв на вузькій пільній дорозі з далекоглядом і дивився в його сторону. Пізнавши в самітнім мандрівнику свого вчителя й товариша, він спустив шкло.
— Я за тобою, бо не міг тебе діждатися. Дві години ти перебув на парохії. Чи не взяли тебе може в який фамілійний полон? — розсміявся.
Юліян легко почервонів і пояснив, що забалакався з о. Захарієм.
А решта?
— Виїхали в місто, і саме отець просив мене, щоб, коли стріну їх, переказати, аби не вступали ніде, а вертались просто до хати.
— Значить, ти будеш десь тут по шляху блукати, щоб стрінути їмость і панну Еву. Підійдім онтам на той горбок, де доріжка завертає до нашої покутівської. З того горба видко на всі сторони. Там є і добре джерело, напємося води, бо мені вже добре в горлі висохло…
Юліян поглянув на годинник і пішли куди вказав приятель. Коли опинилися коло горбка, Ед-
