Сторінка:Ольга Кобилянська. Апостол черні. Том 2. 1936.djvu/108

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

ків, бо хотіла провести Дору. Юліян і Дора лишились самі.

— Чи ви прийдете на наш концерт, пані? — спитав Юліян.

— Не знаю.

— Відїжджаєте сьогодні?

— Ні. Тільки не знаю, чи дідуньо схоче. Хіба, що може з тетою Олею пішла б. Я люблю музику, іноді й сама співаю.

Юліян скрутив свіжу папіроску і зовсім не виглядав так, якби мав охоту займатися гостею. Дора підійшла без слова до фортепіяну і вдаряючи одною рукою легко по клявішах, присунула собі ближче крісло і сіла. Їй було мило, що цей мужчина мовчав. Наречений Еви, колишній свояк. Всі в тій хаті їй чимось близькі. Вона грала злегка, ніби випробовувала інструмент.

Юліян сидів з боку, курив. Чудно! Споріднені з Евою, а найменшої схожости у вигляді між ними. Тут профіль майже дитячий, мягкий, очі якісь знайомі, і щось між її бровами нагадувало йому. Ні! він не знав. І його гадки поплили, і викликували жаль до Еви. О, Ева, Ева!.. Його очі падуть на дівочу вдову, що сидить мов птах із зложеними крилами, не звертаючи на нього цілком уваги. Ева згадувала лише про її очі мов у „серни“ і про те, що Дора не захоплювалася жадними ідеями, не ставляла собі вищої ціли. Але, де була така друга як Ева? Він бачить її так виразно перед своєю душею, її глибокі очі, її збиточний зачіпливий усміх, її дотепні слова, але тепер? Чужина пожерла їх духову приналежність. Через чужину вона втратила змисл