же захочете піти з нами поробити деякі невеличкі орудки на „Миколайка“?
Дора згодилася і Юліян, ідучи оповідав, як вирвався з семинарії на недовгий час до Покутівки, як застав о. Захарія та їмость зажурених поважною недугою пані Орелецької, як бабуся хотіла б бачити Еву, а вертатись їй тепер з чужини не було на часі.
— А ми знову нічого не знали, що в Покутівці діється, — сказала пані Вальде. — Якби лиш мене так хотіли з дому пустити, я поїхала би хоч на недовгий час доглядати недужу. Вона-ж рідна сестра мого діда. Що ти кажеш на це, Оксано?
— Тебе не пустять, — відповіла Оксана. — Тета Оля може, але пан директор ніколи.
— До Покутівки я міг би вас відпровадити, щоб самі не їхали, — обізвався Юліян і його погляд промайнув по ній, — одначе не міг би там залишатися. Я й так винятково дістав відпустку від ректора, маю ще їспити перед собою. Тому думав побути тільки на Миколая, котрий може і мені щось принесе, — і при цьому усміхнувся якось дивно.
Обі жінки станули перед виставою і радилися, чого і скільки треба купити, а Юліян проходжувався мовчки тротуаром. Задумався, пригадуючи, як батько дав йому читати свій щоденник для нього написаний, як дістав від Зарка першу знимку Еви. Коли прокинувся з надуми і перед виставою пань уже не було, він зайшов до крамниці.
Дора саме побачила малий шліфований флякон: на цвіти і казала собі його подати.
