інших молодих людей. Цей лист, нехай сам батько візьме поважно „на увагу“ і хоч на короткий час до них загляне, а певно не пожалує.
Прочитавши лист, тета Оля скрутила свіжу папіроску і сама не почула, як її очі заплили грубими сльозами. Отже її Дору хотять забрати туди, зробити з неї „паню купцеву“, що зчасом засяде замашисто коло каси і буде загортати гроші. Та чого її серце так жаль стискає? За чим? Що Дора піде від неї? Чи вона не самолюбна? Цілля-ж це все не для себе бажає, вона так само за цією дитиною пропадала і хотіла її добра. Оля знала її надто добре, щоб під цей проєкт підсувати інші мотиви, як бажання Дорі щастя прихилити. А все-ж ту „її“ Дору хотять їй вирвати, ту, про яку вона снувала колись усякі пляни спільної праці. Але що скаже вона сама — Дора на те? Що скаже там за горою її ліс, що став її світом, що скажуть її бджілки, її цвіти, сад, її нивки там на верхах, її худібка, білі козенятка, та овечки, що по голосі на невеличкій зеленій полонині пізнавали її і бігли їй назустріч? А Миколайки з Гафійками, плянована захоронка?
І в її душі виринала картина Св. Вечора з осяяною безліч свічечками ялинкою, прибраною золотом-сріблом і павутинкою, з Дорою коло неї.
Тета Оля вийшла з кімнати, щоб дати знати Олексі, нехай запряже коні до міста і саме стрінулася з вуйком.
