— Чи ти прочитала докладно лист Ціллі? — спитав.
— Так.
— І що скажеш? — Він дивився на її уста, наче з них мав вийти засуд смерти або життя. В нього бували хвилини, коли він її ненавидів всією душею за „швабський“ демонічний розум, але і хвилини, коли розумів, що її можна безмежно любити.
— Їдьте самі до Вальдів, переконайтеся і розвідайтеся про все особисто. Чому би ні? Цілля певно слушно думає, але сяк чи так, кожне подружжя це гра на льотерії. Ви поїдете свою дочку і свого зятя відвідати, а я їду до Покутівки. Дорога нам буде одна…
— Ти думаєш без Дори? — спитав він.
— Я нічого не думаю про Дору. Робіть, як гадаєте. Поговоріть самі з нею. Коли рішена їхати до Покутівки, то тим радше ви можете їхати до Ціллі.
Старець залишився в задумі. Поправді він ніколи Дори від себе не давав би, бо нема тепер гідних молодих людей, а думка, що він міг би несподівано відійти на той світ, а її міг би хтобудь для її маєтку захопити, викликує в нього безсонні ночі. Він хоче мати іншого „внука“ як його бідна сестра, що ось-ось попрощається зі світом. Ховала одніську внучку, тремтіла над нею, дасть їй свій маєток, а остаточно за кого її внучка вийде? За українця-попа!
Дора здивувалася новиною, що тета Оля відїжджає позавтра до Покутівки, а дідуньо вибирається на якийсь час до тети Ціллі у столицю. Чи у
