ходила до гарної, поважної Зоні, — доньки пані Цезаревичевої. У крамниці від фронту сидів її чоловік-годинникар, а в робітні сиділа Зоня з задуманим видом і нахиляла свій клясичний профіль над годинниками.
Панна Ольга Альбінська приїхала на двацятьчотири години відвідати Дору. Оповіла про зірвання заручин Еви з Юліяном Цезаревичем, про смерть о. Захарія, про те, що Юліян вступив до війська по скінченню богословських студій, про сумно матеріяльне положення вкови Захарій, бо залежне цілком від доньки, або ласки чи радше доброти дідуня, який і рішився забрати їмость до себе, поки Ева не зобовяжеться запевнити їй відповідне утримання.
— Ваш брат справді став нещасливий через Альбінських, — сказала Дора принагідно до Зоні.
— Хоч вона і не безпосередньо Альбінська, — сказала Дора, — але все-ж з тої самої кости, як кажуть прості люди. Що зробити, пані Зоньо, щоби ваш брат успокоївся?
— Час його успокоїть і приведе до рівноваги, а праця дасть забуття, — відповіла Зоня поважно. — Я довідавшись, про все, вспокоювала його, мовлячи, що він ще молодий і його щастя ще не пропало від розстання з Евою. Він відповів, що аналізує її психіку, щоб докопатися, який елємент був у неї сильніший, той по бабуні, чи той по батьках, і з якої сторони вона більше обтяжена? — „І що з того вийде для тебе?“ — спитала я. — Нічого, хіба ненависть. „Часами вона стає передімною — говорив він — із своїм чаром і я признаю собі, що в ній було щось геройського, широка вдача, яка не огля-
