Ева, той, якого вона вибрала, прощальний вечір у Покутівці, під вікном її кімнати, „Пан Тадеуш“ від Зиґмунта Кави. „Альбінська“ зареготало щось у його нутрі, рвалося на уста, але він їх не розтулив, лише заскреготав зубами і змовчав.
Так сидів схилений якийсь час поки не почув дотику на руках, що закривали обличчя. Ще тримав лист, як його очі спинилися на недужому.
— Що кажете, отче? — спитав і дивився без зрозуміння.
— Ева відкинула нас… Чи закінчиш богословя, куди загнало тебе твоє сумління?
Юліян притакнув головою.
— Але перед висвяченням мусиш оженитися.
— Ні, отче.
— Що-ж вдієш? Я ніколи не вспокоюся.
— Не журіться мною. Я вступлю до війська, мені меча треба.
— Не висвятившись, Юліяне?
— Не висвятившись.
— Шкода тебе, твого часу і науки.
— Я своє зробив, отче, — відповів молодець.
Хорий притакнув головою, наче зрозумів його і після мовчанки попрохав: — Поклади мене до сну. Мені сну треба, сину. Він для мене такий цілющий, той божественний лік…
О. Захарій не пережив сходу сонця і Юліян покинув Покутівку.
Майже рік минув від часу, як Дора приїхала до столиці. Вчилася книговодства, здавала іспити, за-
