сталося. Подаю родичам і нараченому до відома, що з Юліяном Цезаревичем не звінчаюся. Він уже не той, що був колись. Це змінилося через те, що вступив на богословя, а цей стан мені несимпатичний. З того стану я лише одного любила, поважала і поважаю: свого батька, а більше нікого. З хвилиною, коли я побачила свого нареченого в богословській одежі, він мов потонув для мене і в мому серці зачинилося місце для нього. Мій побут у культурнім світі, наука, мій теперішній світогляд, ціле моє єство бунтується проти того життя, в яке він поволік би мене з собою. Я вже не „покутівська“ Ева. Та щезла, як моя колишня любов для нього, що пірвала мене з початку нашого знайомства до шалу і кинула мужчині до ніг. Та все це минуло як весна і цвіт у природі. Я дозріла для іншого життя і через те негодна істнувати поза сферою вищої культури, на низинах примітивного думання. Я полюбила іншого мужчину, іншої народности, і приступила до його нації тим більше, що бабунин елємент у мені допоминався своїх прав, а за ним і пересвідчення, що те, що лежить у крові є життя і скорше чи пізніше добивається наверх. Юліянові Цезаревичеві, мому давньому нареченому прошу подати цю заяву до відома і раду, щоб вибрав собі іншу дівчину і жив як це личить душпастирям посеред свого народу… Вибачення від нього за свою поведінку не прошу, а тільки зрозуміння моєї психольоґії, але без фантазії.“
О. Захарій прошептав щось до Юліяна, але цей хоч і поглянув на недужого, не зрозумів його. Перед його уявою мінялися картини: якісь постаті, вона —
