Сторінка:Ольга Кобилянська. Апостол черні. Том 2. 1936.djvu/14

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

нула плачем. — Я буду над нею чувати як янгол-хоронитель. Вона мені нераз говорила, що все, що має лиш для мене ховає і що матусенька більше свого батька любила як її, і через те і вона мусіла шукати потіхи в чім іншім.

О. Захарій вийшов з кімнати.

Так було з полудня.

Ева лежала якийсь час на софі, обтираючи сльози. В її грудях піднявся наче жаль до батька. Комунебудь не відмовляє найменшого, а своїй єдиній рідній дитині, що бажає вищої ціли, відмовляє дозволу. Затиснула зуби. О, лиш українець може бути такий завзятий і без глибшого зрозуміння для культури — як нераз нарікала на нього бабуня. Хоч він її батько, але це хиба його характеру. Мама теж не має нічого у своїй вдачі від бабуні. Навіть змислу для так званої „панськости“ в неї нема. Слава Богу, що хоч вона має кров бабунину. Вона й подобає на бабуню. А бабуня не була все така, як тепер. Коли була молода, чарувала всіх своїм дотепом, розумом і елєґантністю, і тепер ще блистить своїм духом. Вона „Альбінська“ з дому, а вони не хтобудь. Тому таки на бабуню вона здасть свою будуччину, нехай буде що хоче.

Потерла чоло, наче усувала батькові риси з голови і звернулася до дзеркала. Її очі були легко почервонілі від плачу. Притиснула тоненьку батистову хустину до очей і пішла до бабуні, щоб бабуня їй побажала.

— Бабусенько, моя дорогенька, єдина моя. Побажайте мені. Ви вже знаєте як — і прилягла головкою до бабуниних грудей.