Бабуня притиснула внучку до серця. Всі бажання, тієї своєї пташки вона сповнить; нехай не зазнає вона жадного розчарування в житті. І до Швайцарії її вишле. Їй вільно своїм маєтком розпоряджати як захоче. Вона — Ева, також „Альбінська“ у деякій мірі, дарма що батько і мама українці. Кров Альбінських за два покоління не затрачується.
Коли зявився Юліян, говорив з Евою якось так звичайно, привитавши її короткими словами як і всі інші. Вона від нього сьогодні такого не сподівалася. На її очі набігли сльози, але затиснувши зуби, загубилась серед гостей. Думала: не досить що батько проти неї, ще і він, як здається, від останніх днів ніби не розумів її, змінився. Правда — він вернувся з великого світа, повний нових вражінь, мабуть тому став такий стриманий, вирахуваний. Це чужина з нього такого зробила. Але нехай і вона виїде на ту чужину, тоді він побачить. Вона не обмірковує всього на тверезо, в її жилах пливе інша кров, що жене до руху, до інших овидів.
Юліян справді почувався трохи чужим посеред усіх тут так по приятельськи зібраних людей. Чим більше ним тут займаються, тим більшу порожнечу він відчував. Недоповнена культура родинних сторін, вражає його боляче. Тому, що приїхав із чужини, мусить на все відповідати, про все всіх інформувати. Та він говорить небогато і кількома словами поширяє овид, змальовує знаменито чуже середовище, якби від нехочу.
