— Я їх дуже люблю. Їх звуть сон-трава.
— Я можу вам таких постарати підчас вправ і маршів за містом.
Ще хвилинку постояли, а коли вона не промовила ні слова, він спитав, чи давно не була дома, чи довго пробуде ще у столиці.
— До Великодних свят. Незабаром зложу іспит з книгводства і зараз виїду. Тужу за горами, за тетою Олею, за супокоєм і самітністю.
Коло його уст щось затремтіло як до усміху.
— Ви тужите за супокоєм, пані, ви?
— Так, я.
— Чудно, — відповів.
— Я — донька природи. Не забудьте, що на і мене ждуть ті, яким я віддалася тілом і душею.
— Хто такий?
— Мої бджоли, за шість неділь зачнуть роїтися.
По своїм іспиті зайшла Дора до Зоні, щоб перед відїздом попрощатися. В сінях з камінними плитами зупинилася. Двері були трохи відхилені і зпоза них доходили голоси — голоси Зоні та Юліяна. Перелякана хотіла завернути.
— Не згадуй мені про ті імена, які хочу в собі погребати, — почула роздражнений голос Юліяна.
— Я не тому згадала їх, щоб про їх власників говорити, але хотіла тебе спитати, чи відпишеш сам Заркові чи полишиш це мені?
— Про що я мав би писати?
— Ти забув, брате, про довг, який ти затягнув свого часу на лікування батька в покійного о. Захарія.
