Дора стала мимохіть свідком інтимних розмов, а втікати було годі.
— Відпиши ти. Мене палить ще лице на спогад, що я мусів так понизитися! Хто знав тоді, що я стану нареченим його доньки, що вона дістане ввесь маєток бабуні Орелецької, зрадить нареченого, і я стану їх довжником. Чи ти уявляєш собі, що в мені діється на сам спогад, що я довжник Альбінських?!
— Не бери це так траґічно, — вмішався голос чоловіка Зоні. — Це справа торговельна, передаш її адвокатові до полагоди і кінець.
— Може маєш що переказати для мами, — спитала Зоня — сподіваюсь кожної хвилини Дори Вальде. Дора здала іспит з відзначенням і їде завтра до дому. Перекажеш мамі, що приїдеш на Великдень до дому?
— Нічого не переказую і не поїду. Вони будуть там, хоч і делікатно, мене аналізувати.
— А Дорі Вальде що переказати?
— Від мене?
— Так.
Він розсміявся: — Альбінській, Зоню?
— Який ти чудний, чоловіче…
— Альбінській? Ні, Альбінським я не маю що переказувати, нехай мене залишать у супокою. Я їх не хочу знати, я… — тут перервав. Якийсь предмет впав додолу і збився, а враз із тим Зоня зойкнула.
— Фляконик із цвітами, що ти вчора приніс для Дори! Сама не знаю, як я зачіпила його ліктем. Як прикро!
— Тим ліпше.
