Сторінка:Ольга Кобилянська. Апостол черні. Том 2. 1936.djvu/149

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

— Вона відповіла, що взагалі не віддається більше ніколи. Моя теща нераз каже, що Дора Вальде є одна з тих жінок, що можуть і самі стояти.

Юліян ішов до поїзду і вибрав дорогу лісом. Посеред зелені на самоті він пристанув на хвилинку, зняв шапку і відітхнув з повних грудей. Оглянувся по гарнім старім лісі. „Від вас пливе якась струя сили“. Чи не так вона казала? Чи має він піддаватися тому новому, що вдирається в царину його душі? І нараз погляд шукає чогось у висоті між густим зеленим гиллям.

Він тепер вояк. Пригадує собі слова своїх професорів, військових, що війни були і будуть і що він колись як одиниця або поборе або впаде.

Так, він вояк — „апостол меча“. Йому пригадується один уступ з Мольткого, що на віки запав у його душу: „Військова повинність це великий тягар і нагадує найтяжчі періоди давнього невільництва, але без того тягару стали би европейські суспільности добичею варварських елєментів, яких у нас так багато. Моральний вплив військового режіму на народню вдачу має таке значіння, що ніколи не забагато це підкреслювати. Згадує історію ріжних народностей, повстання держав та історію України. Його стискає жаль за серце, що він без рідного краю, що ще може бути на нього гордий, як інші бувають горді на свої рідні країни. Як радо він послужив би йому.

Але передовсім сили треба, сили фізичної та умової.

*

Настало повне літо.