— Я вас не розумію.
— Я не знаю, як мала б я це схарактеризувати. Хоч мені двацятьперший рік кінчиться, але я знаю небагато життя, що є десь там поза межами в далині. Бачите ту далечінь далеко-далеко? Там воно десь лежить, там мусить бути те, що звідси приманює, якби не з цього світа, без обрисів, гляньте. Але здається недобре піддаватися занадто впливові краси. Недобре, бо вона заворожує.
— Особливо ви, коли хочете панувати над бджолами, ви не повинні піддаватись. Ви маєте обовязки супроти свого народу.
Мов поборена, вона похилила голову і ні слово не перейшло вже того вечора через її уста.
Юліян, прощаючись з Дорою, затримав її руку і спитав:
— Чи я вас ще побачу перед відїздом?
Вона здвигнула плечима. Не знала.
І так мовчки розсталися.
Тети Олі не застала Дора дома. Дора не лягала спати, бо не могла. Як звичайно, підійшла до відчиненого вікна, — її око блукало по верхівях гір. Заслонила обличчя долонями і зідхнула. Що вона сьогодні підчас повороту говорила? Що він собі подумає? Ввесь час мовчав. Такі мабуть вони всі ті військові — дисципліна, витривалість, відвага. Він підчинив свою долю волі свого характеру і піде тією дорогою, яку собі намітив. А вона…
А ніч була така ясна, така приманчива, що може неодну долю рішила своєю красою і неодному залишила спомин на все життя.
