Юліянові скінчилася відпустка і мусів відїжджати. Оксана вернулась саме зі школи до дому і кинула роздратована книжками і зшитками на стіл.
— Юліяне, новина!
— Мобілізація, Оксано? — зажартував він.
— Е, не таке грізне, пане брате, щось менше. Але щось з війни.
— Говори, Оксано!
— Не можеш бодай на один день свого відїзду відложити?
— Ні, сестро.
— В жаден спосіб?
Юліян видивився здивований: — Ніяк. Ще пів години маю для вас, і до побачення аж по маневрах восени.
— Юліяне, Дора відмовила освідчинам молодого купця-спільника тети Ціллі та її чоловіка, того, що привезли з собою, щоб їх обоїх тут заручити. Альбінський ображений, загрозив Дорі словом чести, що викине її із своєї хати, коли вона осмілиться з нами приставати, а тета Ціллі запропонувала вислати її до „конвікту“ до столиці.
— А вона? — спитав.
— Я чую лише, що дуже плакала.
— Прошу тебе, Оксанко, піди до неї ще нині і проси, щоб не плакала. Я їду. Будь здорова.
— Як це я зроблю, братчику? Боюся, що викличу тим іще більший гнів директора проти неї, бо тета Оля, чую, ставиться до цього всього пасивно.
— Я ще менше можу зробити.
