— Вогнева сторожа, сусіди, пан надпоручник, наші робітники з сіножати.
Тета Оля з Юліяном підійшли до освітленої веранди.
— Віддаю вам, пані, що взяв під свою опіку, — сказав Юліян, приступаючи до Дори і всміхнувся. — Гафійки не хотіли родичі від себе пустити, хоч сами не мають даху над головою. Я лиш за шаблею.
— Просимо нагору, пане надпоручник, дуже просимо, — обізвався ласкаво Альбінський згори.
Юліян хвилинку завагався, але глянувши на Дору, подався за панями. Простягнув по шаблю праву руку, перевязану білою хустиною.
— Ви поранені, пане поручнику, — крикнула Дора з переляком.
— Трохи, пані, але воно мине.
— Пан надпоручник добре поранив себе в вогню, — сказала тета Оля, поглянувши з материнською любовю на нього.
— У нашій домашній аптичці є знаменита масть на всякі рани, — сказала Дора і підійшла до нього з наміром занятися хорою рукою.
Юліян спротивився.
— Не хочу вас трудити, відповів.
— Нині надпоручниж через наше нещастя своєю особою майже рискував життям, вуйку, — сказала тета Оля.
— Молодь усе у розгарі, любить риск — відповів Альбінський — хоч не все воно так добре. Здоровля чи життя треба понад усе ставити.
Юліян усміхнувся.
