Вона відтягнула руку.
— Покиньмо цю тему.
— Чи ви радо їхали сюди?
— Недуже. Погода неприязна. Не люблю сухого і морозного грудня. Дотого я відвикла від більших товариств, буваю в них несмілива і полохлива.
— Як справжня серна. Не дивота. Двом богам не можна служити. Зате по лісах, між сільськими дітьми, між бджолами та кіньми ви у себе дома. — Та скажіть, пані, чи вам ніколи не приходило на думку, що нараз хтось може перед нами зявитися, як у казці, злегковажити ввесь той світ, яким живемо і сказати: від тепер покинеш це все і пічнеш інше життя.
Її уста побіліли.
— Пане надпоручнику, таких питань не вільно мені ставити.
— Я вразив вас, пані Вальде?
— Це ні, але на питання поважних людей я відповідаю також лише поважно.
— Чи я поводився коли з вами неповажно?
— Ні. І я ніколи не бувала такою.
— Коли так, то я питаю зовсім поважно. Розуміється, це все може тільки від вас залежати.
— Що вам з того прийде, пане Цезаревич?
— Може і прийде. Ви не любите міста?
— Колись любила.
— А тепер прошу дати мені відповідь на моє питання.
— Чи ви бажаєте її зараз?
